знаєте, я не дуже схильна до тривожних роздумів про щось сумне чи взагалі безвихідне. але сорі – цього разу мушу написати про таке. так стається, що іноді ми причетні до чогось такого, що ніколи не було у нас в думках, а лише у книжках, кіно і інших історіях, які нас не торкались. таких, які ніколи не закінчуються добре. відчуття, наприклад, як укінці книжки про Гарі поттера, де помирає один з близнюків. тобто відчуття втрати. але помножене на 1000.
помічання того, що світ якийсь не такий, як був раніше, мені траплялось. в сенсі, мені ж анінаскільки не бракує спілкування, радості чи ще чогось необхіного – ні:)) часом забагато. але є ще люди навколо, яким цього бракує.
як ви знаєте, я вчуся в КНУ Шевченка. якщо є вибір між ним і ще якимось закладом, куди піти вчитися, раджу все-таки вибирати отой інший.
мова йде про “цінність людини”, як люблять казати. словом, щоб було ясно, все, навколо чого я ходжу – це втрата друга. двох навіть.
одного втратила весною. його знайшли в кімнаті. деталей не буду уточнювати, але пішов він з власної волі. був він з Львова, а тому це стало для мене вражаючим, хоч знались ми не особливо. від того часу я сказала собі уважно дивитись за людьми навколо мене і всяко їх підтримувати чи ставати прикладом хоча б у чомусь. типу гарного настрою, радості і позитивного погляду на життя. власне, все виходило. до певного часу. ми говорили про релігію, атеїзм, віру, погляди на життя, оптимізм, пофігізм, лінь і навчання. він пропонував мені зустрічатись. але ми не почали. у мене був і є хлопець, тому так… тим не менше, ми класно дружили. це були ті стосунки, які вже “після всього”. коли все ясно і просто, без недомовок. він був специфічним хлопцем, але тим не менше. він ніколи не писав на парах, але вчився на 5 завжди. все знав і все вчив. було сумно, коли він не ходив з нами з вересня на пари. казали, грався на компі і сидів в гуртожитку. я за ним скучала. один раз прийшов, але він – той раз – був останнім. і коли вчора мені сказали, що його знайшли мертвим, я, знаєте, не витримала. в сенсі, було м”яко кажучи, жахливо сумно від того, що нічого не можеш змінити. а особливо згадуючи дану собі обіцянку бути уважною до всіх, хто навколо. це з такого, холоднокровного і шокуючого боку. з іншого – не буду. бо багато чого такого, як-от у фільмі “Ефект метелика” : а якби, а якби…. винячи, звичайно, себе. хоча не варто. і все-таки. що робити? я не знаю. і куди дивитись.
і от після цього всього, коли це торкнулось мене, я , звичайно, ще не відійшла з цього стану. але досі не можу зрозуміти, що може бути таким, від чого не хочеться жити? таж найменша дрібничка здатна замилувати світом і не відпустити від себе, найменший спогад!.. а в нього вони були…
повернуся до Шевченка. дивує те, що по-перше, викладачі непоінформовані, так би мовити, що приводить до дуже неприємних моментів, звязаних з відсутністю Олега на парах. ну і взагалі… ніхто нічого не робить. загальний пофігізм. а люди тим часом відчувають себе самотніми. і нікому непотрібними. і що з тої одної смс-ки, яку я можу комусь надіслати? як виявилось, нічого.
тому, знаєте, я люблю сумні історії. але не такі. а такі, які пахнуть життям. є ж така фраза “тобі боляче – значить, ти живеш”. і ростеш до чогось. і далі…
“ніколи не закінчиться життя,
ніколи не обірветься терпіння” (конєчно, Бурмака).
П.С.: постараюсь надалі без сумних постів.
